«Філософія в будуарі», Маркіз де Сад

Інколи я намагаюся розширити свої горизонти та читати книги, які зазвичай я б не став брати до рук, але вони на слуху і ніби несуть у собі щось, чи то якісь важливі ідеї, чи то якусь сміливу тему або неперевершений стиль (За гарний стиль взагалі багато що можна пробачити).

Перший раз я став жертвою цієї логіки, коли відпочиваючи у Львові купив «Венеру у хутрі» Захер-Мазоха. Пам’ятники, емоційні коментарі, додавання у списки найкращих книжок, що має прочитати кожен! Напруга пристрасті, божевілля еротизму, важке та гаряче дихання з перших рядків.Розчарування моє не знало меж — настільки то була банальна і нецікава книжка.

І ось тепер також.

У навкололітературних тусовках зустрічав відгуки, що «Філософія» прям дуже радикальна книга, як у художньому плані, так і в плані філософських ідей, що у ній заховані — інтимна проза, мова, яку у нашому затурканому суспільстві не вживають, краса деталей та сила образів, погляд на питання абсолютної свободи під новим кутом і так далі.

По факту ж, це була одна сторінка філософських роздумів і п’ять сторінок анатомічно детального описання оргій. Все. Жінки, чоловіки, аристократія, прислуга, незнайомці, рідня — всі лазять один по одному, як хом’яки у коробці.

Читав і думав, що деякі подробиці я спокійно міг би й не знати. І справа не у моїй святенності, у «Американському психопаті», наприклад, повно детальних сцен і вони там до жаху класні, а тут же опис задля опису. І без натяку на літературну цінність. Еротична графоманія.

Філософські питання та їх аргументація, вони за мірками сучасності або помилкові (посилання на закони природи чи традиції інших народів), або настільки банальні, що стає нудно — люди можуть робити те, що забажають; деякі речі не повинні вважатися злочинами; геть старі монархічні порядки; священники — шарлатани; жінки також люди.

Припускаю, що це все важливо і цікаво для філологів чи істориків літератури, але я, на щастя, не те і не інше, тож можу напевне сказати, що «Філософію в будуарі» Маркіза де Сада можна спокійно не читати. Книга не радикальна і не огидна, вона просто нудна.

Не рекомендую.

__________________

Автор наполегливо відстоює своє конституційне право на косномовність.

Лайк, шер та репост, не дарма ж я це все написав.

40 днів

Я перебираю спогади — перекладаю їх з руки у руку, здуваю пил, торкаюсь країв. Намагаюся зберегти ті крихти, що осіли десь у глибинах моєї свідомості та поступово втрачають і кольори, і контури.

Ось один спогад, можливо, з найперших. Той, що я пам’ятаю саме як відеоряд, а не далеке відчуття. Він розмитий, ніби малюнок на мокрому дзеркалі, та уривчастий, а тому більше нагадує старий діафільм, який я склеїв і тепер сам собі його показую.

І це справді один з перших. До нього лише пара більш ранніх, але вони про інше. Вони про зовсім інше.

Я — маленький і все навколо мене непомірно велике. Ми довго їхали та нарешті прибули у якесь морське балтійське місто. Здається, це Клайпеда. А їхали ми зустрічати батька з рейсу.

Ми пройшли в порт. Кінець дня, сіріло небо. Ми йшли вздовж неймовірної кількості пришвартованих кораблів різного тоннажу. І всі вони, великі та довгі — більші, ніж будь-які будинки, що мені траплялося бачити вдома, вони всі були неймовірно прекрасні та у моїй уяві повні романтичних морських пригод. Їх дуже багато, але мама знає, куди треба йти. Бо вона знає все.

І ось потрібний нам корабель. Він виглядає саме так, як має виглядати риболовний траулер, що півроку плавав у гарячих водах південної Атлантики.

Мама звертається до когось, каже хто ми та до кого. Моряк зникає і ми чуємо, як хтось біжить по палубі — батько злетів вниз і, здається, прямо на ходу підняв нас з мамою у повітря. Ох вже це щастя, ці гарячі обійми та поцілунки. Ми радіємо довгоочікуваній зустрічі, говоримо всі слова, які накопичилися за довгі шість місяців, розповідаємо про мого брата, що лишився вдома, про всіх рідних та близьких. Говоримо щось, за щось вибачаємось.

Але вже вечір і треба рухатися далі. Батько підіймає мене, садить на плече, бере нашу валізу і починає підійматися по трапу на борт.

Трап довгий та хиткий, як це завжди буває на не пасажирських суднах. Батько несе мене на одному плечі, майже не притримуючи рукою, а в іншій несе нашу валізу. Триматися за поручні — нижче його флотської гідності.
Над нами сіре литовське небо, під нами — холодне балтійське море. Чорне від портової глибини. Мене обдуває солоний вітер. У мами завмирає серце.

Далі ми йдемо по палубі вздовж порожньої рубки та спускаємо у житловий відсік — довгий коридор з округлими дверми кают та скляними очима маленьких ілюмінаторів.
Поки ми віталися, захопливо говорили та йшли, на вулиці стає вже цілком темно, каюту заливає жовте світло з мутного світильника у стелі.

Тоді ж батько десь з шафи дістає власну валізу. Велика, більша за мене, темно-коричнева валіза з замками та додатковими спеціальними ременями. Він говорить, щоб я відкрив її. І я вожусь з усіма замками, обдираю пальці об блискавки. Під кінець батько допомагає, бо вона запакована так туго, що мені ніколи її не відчинити своїми маленькими дитячими руками.

І ось замки, ремені та блискавки відкрити. Батько відкидає верх валізи та все в мені завмирає. Каюту ніби заливає яскраве світло моєї дитячої безмежної радості, бо валіза заповнена солодощами з далеких країн, назв яких я навіть не знаю: жуйки, цукерки, льодяники. Все в упаковках, що сяють, як новенький хромований автомобіль. І все це у моїх дитячих очах і в моїй голові іскриться і переливається світлом, золотом, блиском.

Мені хочеться кричати, стрибати, хочеться бігти, а я просто стою з відкритим ротом і часто-часто кліпаю очима. Потім мене відпускає і я лізу прямо до валізи, торкаюся до кожної пачки, намагаюся вийняти якісь щільно запаковані помаранчеві блоки. Перевіряю чи воно все реальне, обіймаю чиїсь ноги, дякую, злітаю під стелю на його руках. Емоції вирують, серце моє калатає від відчуття дива.

Я не пам’ятаю чи їв щось з того. У моїх спогадах цього немає. Не було це таким вже й важливим. Але важливою була радість, що ось ми зустріли батька і він тепер довго буде з нами, а потім відбулося диво. І це здавалося логічною і правильною послідовністю життя.

Після цього були ще пакунки — мені дарували якийсь одяг, здається, джинси, в яких я заплутався та заснув на другому ярусі каюти. Мене будили та переносили, бо я точно заважав моїм батькам продовжити зустріч так, як цього хотіли молоді й гарні люди, які у майбутнє дивилися з надією, а один на одного з ніжністю.

З того моменту пройшло років з тридцять, а я все ще пам’ятаю те відчуття. Бо країну тоді ще не заповнили турецькі жуйки і яскравий китайський одяг. Не було різноманіття сучасності. І ця валіза — цей не дуже практичний подарунок — втілювала найцінніше, що я тільки міг собі на той момент уявити.

І ось тепер, перебираючи всі ці спогади, згадуючи свої відчуття у таки моменти, все, до чого я можу дійти це те, що, напевно, десь у цьому і полягає головна ціль життя — залишити після себе якнайбільше щасливих спогадів.

Віктор Серко, 1948-2019, — моряк дальнього плавання, брат своїх сестер, син для батьків, чоловік дружині. Папа.

Гучний зв’язок (Громкая связь, 2019)

Випадково опинився на нічному кінопоказі фільму «Гучний зв’язок». І як би я не хотів це визнавати, але фільм сподобався мені набагато більше, ніж я очікував.

Кадр з фільму «Гучний зв’язок» (Громкая связь, 2019)

Кіно з моєї улюбленої категорії фільмів — зняте за копійку.

Щоб зробити по-справжньому поганий фільм потрібні гроші. Великі. Потрібна знаменита студія, топові актори, техніка, години постобробки та комп’ютерна графіка.
(В українському варіанті — фінансування від Держкіно).

А щоб зняти хороший фільм потрібен лише гарний сценарій і кілька пристойних акторів.

«Гучний зв’язок» саме з такої категорії. Він знятий в одній кімнаті та побудований цілком і повністю на діалогах про життя та відносини між людьми. Все.

Сюжет простий, можна навіть сказати примітивний.

Збираються кілька пар і попиваючи вино, у якості розваги, вирішують покласти на стіл телефони та зачитувати вголос всі повідомлення, як будуть надходити, і виводити на гучний зв’язок всі дзвінки.

Має бути весело, правда? Але виявляється, що у всіх є таємниці, які вони не хотіли б відкривати своїм близьким. І мова не про жахливі таємниці минулого, а про часто побутові дрібниці та різниці у характерах чи вподобаннях, що підточують будь-які відносини.

І все ще це заправлено гарною порцією незлого гумору та життєвих роздумів від Квартету І.

Якщо вам хочеться приємно провести вечір з легким та позитивним фільмом, то «Гучний зв’язок» буде просто ідеальним вибором. Принаймні я легко можу його порадити.


Автор наполегливо відстоює своє конституційне право на косномовність.

Лайк, шер та репост, не дарма ж я це все написав.