Джокер (Joker, 2019)

Потрапив вчора на передпрем’єрний показ.

Joker

“I used to think my life was a tragedy, but now I realize it’s a comedy”

Я бачив вже багато Джокерів. Готично-гротескний Джокер Джека Ніколсона зі всесвіту Тіма Бьортона. Тоді прийшов Хіт Леджер і показав нам крутого Джокера-анти-бетмена. Він ставив на місце і мафію, і владу Готема. Потім нам показали лакшері Джекера від Джерада Лето для любителів мамбл репа. Клуби, тьолка супермодель, розкішний одяг, зброя у діамантах. Кожен Джокер в якійсь мірі був духом свого часу.

Але цей фільм не про Джокера. Це кіно про людину, яка стала ним.

Хоакін Фенікс так сильно задирає планку втілення антигероя, що попередні виглядають бляклими та невиразними. І горе тому, хто надумає грати цю роль після нього.

Фільм починається з того, що ти слідкуєш за просто дивним, трохи замріяним, чоловіком. І, як і всі мрійники, з певними психологічними вадами. Інколи незручно дивитися на його розлади, інколи — на його спроби соціалізуватися.

А далі режисер за допомогою сценарію, акторської гри Фенікса та саундтреку проводить нас разом з головним героєм у повільне сповзання в безумство.

Вони роблять дуже хитрий трюк — ти дивишся на події на екрані, жахаєшся з того всього, але логіка збоченого розуму виглядає… логічною. І навіть справедливою.

З цієї сторони звинувачення фільму в виправданні масових вбивць є виправдними. Але.

Фільм не виправдовує. Він показує.

Показує, що Джокер це не аномалія, яка зародилася у прекрасному місті з ідеальними добрими людьми. Де герої сміливі, розумні, гарні та благородні, а зло це просто абстрактне зло, добре, якщо ще й з іншої планети. Але ні, Джокер це логічний наслідок існування загрузлого у бруді Готему.

Всі співучасники його історії, якщо і не підштовхували Артура Флека до безумства, то точно не намагалися хоч якось зупинити його падіння. Просто дивилися повз нього… Соцпрацівники, колеги, близькі.

Фільм сильний і різко виділяється від всіх інших кінокоміксів з їхніми картонними персонажами на фоні комп’ютерної графіки.

Якщо матимете можливість, то сходіть на нього.

«Вся кремлівська рать. Коротка історія сучасної Росії», Михайло Зиґар

Якісно написана документальна книга про те, як все влаштовано у сусідній країні з моменту приходу до влади Путіна та до моменту видання книги у 2015.

«Вся кремлевская рать. Краткая история современной России», Михаил Зыгарь

Михайло Зиґар детально описує передачу влади від Єльцина до Путіна. Як він вживався у роль президента, як пішов на другий термін. Як розігрували передачу посади Мєдвєдєву та подальше утримання влади. Розповідає про важливих чиновників кожної з цих епох, про олігархів, про ворогів та друзів.

Що відрізняє його від купи інших авторів, що спекулюють на цій темі? Обсяг роботи та відсутність здогадок. Він не дозволяє власним емоціям впливати на розповідь. Він, як професійний журналіст, з ретельністю історика розповідає факти: дати, числа, імена. І ця інформація, як пазл, складається в одну велику картину.

І головний висновок до якого він доходить — не існує ніякого Путіна, яким його уявляють чи малюють у народі. Існує російський чиновник Володимир Путін та велика кількість людей у його оточені, які формують його думку, показують певні документи, дещо наговорюють, створюють рекламні акції, що розраховані на нього одного і так впливають на прийняття рішень. Силовики, чиновники, друзі дитинства та люди, яких призначили працювати олігархами.

Крім цього, після безлічі інтерв’ю та роботи над книгою, він доходить до висновку що у Кремля немає ніякого стратегічного плану. Все це тактичні рухи, які мають розв’язувати нагальні проблеми та відповідати на реальні чи уявні виклики. Просте реагування на подразники.

Навіть, якщо ви не дуже цікавитесь політикою Росії, то книгу все одно цікаво буде прочитати у контексті взаємин Кремля з Україною. Автор розповідає про всі гострі моменти наших взаємин — як велися переговори щодо наступника у 2004; як все запорола Помаранчева революція; пояснює, як так сталося, що Медведчук — єдина людина, якій Путін довіряє в Україні; газові договори Тимошенко; війна в Грузії (Саакашвілі ж у нас тепер). Розповідає, як змусили Януковича відвернутися від Європи та як його витягували у 2014, як захоплювали Крим, як розпочали війну на Донбасі та хто був куратором всіх цих подій.

Ви отримаєте більш ніж загальне уявлення про те, як приймаються в Росії політичні рішення, як оточення вгадує побажання Путіна і як президент вгадує рішення, які він має прийняти, щоб залишатися популярним.

__________________

Автор наполегливо відстоює своє конституційне право на косномовність.

Лайк, комент та репост, не дарма ж я це все написав.

«Міф про Сізіфа», Альбер Камю

Філософське есе Альберта Камю, головний твір філософії абсурду та пошук відповіді на питання «Чи варте життя того, щоб його прожити?».

Я вже був знайомий з його поглядами через інші твори та статті, тому, можливо, деякі аспекти книги не вразили мене так, як вони вразили інтелектуалів у часи першої публікації. Крім того, я вже встиг прочитати та осмислити головні художні твори Камю.

У «Міфі про Сізіфа» Камю пояснює своє світосприйняття, але не через художній твір (це він зробив у «Сторонньому» трохи раніше), а звертаючись до філософії. Він аналізує минулі та сучасні для нього філософські течії, знаходить у них вади, пояснює, де філософи вирішили не йти до кінця у пошуках відповідей і у чому помилялися. І через це підводить читача до висновку, чому саме Абсурд відповідає на головні питання філософії.

Читання не надто легке, якщо ви не звикли до філософських праць і не знайомі з філософами, на яких Камю посилається чи з якими сперечається, то читати буде ще важче. Не буду цього приховувати. Я останнім часом досить свідомо оминаю більшість творів, що не мають художньої цінності, тому мені регулярно доводилося перечитувати абзаци та сторінки, звертати увагу на всі примітки.

B 1942 році Альбер Камю написав есе «Міф про Сізіфа». Воно присвячене найважливішій філософській проблемі: з огляду на обставини нашого існування, чи варто взагалі жити? 

«Існує лише одна по-справжньому поважна філософська проблема — проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб бути прожитим, — отже, відповісти на головне питання філософії. Решта — чи має світ три виміри, існує дев’ять чи двадцять категорій духу — випливають опісля. Вони лише гра; насамперед годиться відповісти на основне питання».

Альбер Камю, «Міф про Сізіфа»

І ось, що він відповів.

Камю описує ті миті в житті кожного, коли наше розуміння світу раптом перестає працювати. Коли щоденна рутина — на роботу і назад — і всі зусилля здаються нам безглуздими та спрямованими кудись не туди. Коли раптово відчуваєш себе чужим і відірваним від цього світу.

У ці страшні моменти ясності ми відчуваємо абсурдність життя.

Розум + нерозумний світ = Абсурдне життя

Почуття абсурду — це наслідок конфлікту. З одного боку, ми постійно створюємо осмислені плани на наше життя, з іншого, ми стикаємося з непередбачуваним світом, який не відповідає нашим уявленням.

Що таке абсурд? Це бути розумним в нерозумному світі.

Це базовий конфлікт, з яким ми стикаємося. Ця напруга виникає, коли наші розумові уявлення про світ зустрічаються з досвідом реального життя.

Нарешті, найбільша проблема з усіх: ми можемо зухвало заявляти, що світ «вічний», хоча розуміємо, що відведений саме нам час обмежений. Всі ми коли-небудь помремо. Так, і навіть читач цього тексту.

Якщо розум і нерозсудливий світ — це ключові компоненти, тоді, за словами Камю, ми можемо схитрувати та уникнути проблеми абсурду. Як? Усунути один з компонентів.

Заперечувати нерозсудливий світ
Один шлях — не помічати безглуздість нашого існування. Всупереч очевидному ми могли б удавати, що все надійно. Прожити життя заради цілей у віддаленому майбутньому — пенсія, великий успіх, загробне життя, прогрес людства і так далі.

Камю пише, що якщо ми виберемо цей шлях, то не зможемо діяти вільно. Наші вчинки будуть зав’язані на подібні вічні плани — які, швидше за все, приречені розбитися об скелі нерозсудливо світу.

Під час краху чіплятися за власні розумні моделі буде нерозумно. Нам доведеться жити в запереченні, нам доведеться повірити.

Відкинути розум
Друга можливість уникнути абсурду — вийти за рамки розумності. Камю описує кілька способів. Він згадує філософів, які також оголошували логічне міркування марним (Шестов, Ясперс) або говорили, що світ побудований за Божим задумом, логіку якого людям пізнати не судилося в принципі (К’єркегор).

Обидва способи неприйнятні для Камю. Він називає будь-яку стратегію, яка не помічає проблему абсурдності, «філософським суїцидом».

Бунт, Свобода, Пристрасть
Якщо «філософський суїцид» нам не підходить, то що щодо суїциду реального? Камю не виправдовує самогубство як філософ. Суїцид — це кінцеве прийняття суперечності між людським розумом і нерозсудливим світом. Вбити себе, щоб підтримати розум — хіба ж це осмислено?

Замість цього, він пропонує робити три речі:

  • Постійна революція. Ми повинні завжди повставати проти обставин нашого життя, тобто зберігати абсурд живим. Ніколи не приймати поразки — включаючи смерть, навіть якщо знаємо, що не зможемо уникати її вічно. Постійний бунт — це єдиний спосіб існувати в цьому світі.
  • Відкинути вічні моделі. Навіщо добровільно надягати кайдани вічних моделей? Варто дотримуватися розуму, але не забувати про його обмеженості. Гнучко застосовувати розум в кожному окремому випадку. Говорячи простіше, ми повинні здобути свободу тут і зараз, а не в вічності.
  • Пристрасть. Найважливіше, що ми повинні завжди пристрасно любити життя; любити в ньому все і намагатися жити не так добре, як це можливо, а так багато, як це можливо.

Людина абсурду усвідомлює свою смертність, але не приймає її. Знає про обмеженість логічних міркувань, але як і раніше застосовує їх. Відчуває біль і задоволення життя та намагається випробувати цих почуттів якомога більше.

Мистецтво абсурду — Творіння без завтрашнього дня
Альбер Камю третю частину свого есе присвячує художнику, який в повній мірі усвідомлює абсурд. Такий художник не буде навіть намагатися пояснити або втілити вічні ідеї; або ж залишити спадщину, яке витримає випробування часом. Така поведінка буде заперечувати нерозсудливість світу.

Камю виступає за художника абсурду, який живе і творить в цю мить. Він не прив’язаний до якоїсь однієї ідеї, але при цьому «Дон Жуан всіх ідей». Він відмовиться від будь-якого твору мистецтва, щоб переключитися на новий задум «однієї ночі». З боку може здатися, що болісні зусилля заради тимчасового мистецтва безглузді — але в цьому вся суть! Художнє вираження починається там, де закінчується розум.

Чому Сізіф був щасливою людиною
Всі ми знаємо давньогрецьку історію про Сізіфа, який повстав проти богів і був покараний за це. Його засудили штовхати валун на гору тільки для того, щоб бачити, як він скочується назад. А потім піднімати його знову, знову і знову.

Камю закінчує свою книгу вражаючою, сміливою заявою:

«Сізіфа слід уявляти щасливим»

Альбер Камю, «Міф про Сізіфа»

Він пише, що Сізіф — це прекрасний приклад для нас. У нього немає ніяких ілюзій про безглуздість того, що відбувається, але він все-таки бунтує проти обставин. Кожен раз камінь скочується назад, але Сізіф осмислено вирішує знову його підняти. Він продовжує штовхати той валун і усвідомлює, що в цьому весь сенс його існування: бути по-справжньому живим, продовжувати штовхати.

__________________

Автор наполегливо відстоює своє конституційне право на косномовність.

Лайк, комент та репост, не дарма ж я це все написав.