Категорії
Блог

«Міф про Сізіфа», Альбер Камю

Філософське есе Альберта Камю, головний твір філософії абсурду та пошук відповіді на питання «Чи варте життя того, щоб його прожити?».

Я вже був знайомий з його поглядами через інші твори та статті, тому, можливо, деякі аспекти книги не вразили мене так, як вони вразили інтелектуалів у часи першої публікації. Крім того, я вже встиг прочитати та осмислити головні художні твори Камю.

У «Міфі про Сізіфа» Камю пояснює своє світосприйняття, але не через художній твір (це він зробив у «Сторонньому» трохи раніше), а звертаючись до філософії. Він аналізує минулі та сучасні для нього філософські течії, знаходить у них вади, пояснює, де філософи вирішили не йти до кінця у пошуках відповідей і у чому помилялися. І через це підводить читача до висновку, чому саме Абсурд відповідає на головні питання філософії.

Читання не надто легке, якщо ви не звикли до філософських праць і не знайомі з філософами, на яких Камю посилається чи з якими сперечається, то читати буде ще важче. Не буду цього приховувати. Я останнім часом досить свідомо оминаю більшість творів, що не мають художньої цінності, тому мені регулярно доводилося перечитувати абзаци та сторінки, звертати увагу на всі примітки.

B 1942 році Альбер Камю написав есе «Міф про Сізіфа». Воно присвячене найважливішій філософській проблемі: з огляду на обставини нашого існування, чи варто взагалі жити? 

«Існує лише одна по-справжньому поважна філософська проблема — проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб бути прожитим, — отже, відповісти на головне питання філософії. Решта — чи має світ три виміри, існує дев’ять чи двадцять категорій духу — випливають опісля. Вони лише гра; насамперед годиться відповісти на основне питання».

Альбер Камю, «Міф про Сізіфа»

І ось, що він відповів.

Камю описує ті миті в житті кожного, коли наше розуміння світу раптом перестає працювати. Коли щоденна рутина — на роботу і назад — і всі зусилля здаються нам безглуздими та спрямованими кудись не туди. Коли раптово відчуваєш себе чужим і відірваним від цього світу.

У ці страшні моменти ясності ми відчуваємо абсурдність життя.

Розум + нерозумний світ = Абсурдне життя

Почуття абсурду — це наслідок конфлікту. З одного боку, ми постійно створюємо осмислені плани на наше життя, з іншого, ми стикаємося з непередбачуваним світом, який не відповідає нашим уявленням.

Що таке абсурд? Це бути розумним в нерозумному світі.

Це базовий конфлікт, з яким ми стикаємося. Ця напруга виникає, коли наші розумові уявлення про світ зустрічаються з досвідом реального життя.

Нарешті, найбільша проблема з усіх: ми можемо зухвало заявляти, що світ «вічний», хоча розуміємо, що відведений саме нам час обмежений. Всі ми коли-небудь помремо. Так, і навіть читач цього тексту.

Якщо розум і нерозсудливий світ — це ключові компоненти, тоді, за словами Камю, ми можемо схитрувати та уникнути проблеми абсурду. Як? Усунути один з компонентів.

Заперечувати нерозсудливий світ
Один шлях — не помічати безглуздість нашого існування. Всупереч очевидному ми могли б удавати, що все надійно. Прожити життя заради цілей у віддаленому майбутньому — пенсія, великий успіх, загробне життя, прогрес людства і так далі.

Камю пише, що якщо ми виберемо цей шлях, то не зможемо діяти вільно. Наші вчинки будуть зав’язані на подібні вічні плани — які, швидше за все, приречені розбитися об скелі нерозсудливо світу.

Під час краху чіплятися за власні розумні моделі буде нерозумно. Нам доведеться жити в запереченні, нам доведеться повірити.

Відкинути розум
Друга можливість уникнути абсурду — вийти за рамки розумності. Камю описує кілька способів. Він згадує філософів, які також оголошували логічне міркування марним (Шестов, Ясперс) або говорили, що світ побудований за Божим задумом, логіку якого людям пізнати не судилося в принципі (К’єркегор).

Обидва способи неприйнятні для Камю. Він називає будь-яку стратегію, яка не помічає проблему абсурдності, «філософським суїцидом».

Бунт, Свобода, Пристрасть
Якщо «філософський суїцид» нам не підходить, то що щодо суїциду реального? Камю не виправдовує самогубство як філософ. Суїцид — це кінцеве прийняття суперечності між людським розумом і нерозсудливим світом. Вбити себе, щоб підтримати розум — хіба ж це осмислено?

Замість цього, він пропонує робити три речі:

  • Постійна революція. Ми повинні завжди повставати проти обставин нашого життя, тобто зберігати абсурд живим. Ніколи не приймати поразки — включаючи смерть, навіть якщо знаємо, що не зможемо уникати її вічно. Постійний бунт — це єдиний спосіб існувати в цьому світі.
  • Відкинути вічні моделі. Навіщо добровільно надягати кайдани вічних моделей? Варто дотримуватися розуму, але не забувати про його обмеженості. Гнучко застосовувати розум в кожному окремому випадку. Говорячи простіше, ми повинні здобути свободу тут і зараз, а не в вічності.
  • Пристрасть. Найважливіше, що ми повинні завжди пристрасно любити життя; любити в ньому все і намагатися жити не так добре, як це можливо, а так багато, як це можливо.

Людина абсурду усвідомлює свою смертність, але не приймає її. Знає про обмеженість логічних міркувань, але як і раніше застосовує їх. Відчуває біль і задоволення життя та намагається випробувати цих почуттів якомога більше.

Мистецтво абсурду — Творіння без завтрашнього дня
Альбер Камю третю частину свого есе присвячує художнику, який в повній мірі усвідомлює абсурд. Такий художник не буде навіть намагатися пояснити або втілити вічні ідеї; або ж залишити спадщину, яке витримає випробування часом. Така поведінка буде заперечувати нерозсудливість світу.

Камю виступає за художника абсурду, який живе і творить в цю мить. Він не прив’язаний до якоїсь однієї ідеї, але при цьому «Дон Жуан всіх ідей». Він відмовиться від будь-якого твору мистецтва, щоб переключитися на новий задум «однієї ночі». З боку може здатися, що болісні зусилля заради тимчасового мистецтва безглузді — але в цьому вся суть! Художнє вираження починається там, де закінчується розум.

Чому Сізіф був щасливою людиною
Всі ми знаємо давньогрецьку історію про Сізіфа, який повстав проти богів і був покараний за це. Його засудили штовхати валун на гору тільки для того, щоб бачити, як він скочується назад. А потім піднімати його знову, знову і знову.

Камю закінчує свою книгу вражаючою, сміливою заявою:

«Сізіфа слід уявляти щасливим»

Альбер Камю, «Міф про Сізіфа»

Він пише, що Сізіф — це прекрасний приклад для нас. У нього немає ніяких ілюзій про безглуздість того, що відбувається, але він все-таки бунтує проти обставин. Кожен раз камінь скочується назад, але Сізіф осмислено вирішує знову його підняти. Він продовжує штовхати той валун і усвідомлює, що в цьому весь сенс його існування: бути по-справжньому живим, продовжувати штовхати.

__________________

Автор наполегливо відстоює своє конституційне право на косномовність.

Лайк, комент та репост, не дарма ж я це все написав.

Категорії
Блог

«Філософія в будуарі», Маркіз де Сад

Інколи я намагаюся розширити свої горизонти та читати книги, які зазвичай я б не став брати до рук, але вони на слуху і ніби несуть у собі щось, чи то якісь важливі ідеї, чи то якусь сміливу тему або неперевершений стиль (За гарний стиль взагалі багато що можна пробачити).

Перший раз я став жертвою цієї логіки, коли відпочиваючи у Львові купив «Венеру у хутрі» Захер-Мазоха. Пам’ятники, емоційні коментарі, додавання у списки найкращих книжок, що має прочитати кожен! Напруга пристрасті, божевілля еротизму, важке та гаряче дихання з перших рядків.Розчарування моє не знало меж — настільки то була банальна і нецікава книжка.

І ось тепер також.

У навкололітературних тусовках зустрічав відгуки, що «Філософія» прям дуже радикальна книга, як у художньому плані, так і в плані філософських ідей, що у ній заховані — інтимна проза, мова, яку у нашому затурканому суспільстві не вживають, краса деталей та сила образів, погляд на питання абсолютної свободи під новим кутом і так далі.

По факту ж, це була одна сторінка філософських роздумів і п’ять сторінок анатомічно детального описання оргій. Все. Жінки, чоловіки, аристократія, прислуга, незнайомці, рідня — всі лазять один по одному, як хом’яки у коробці.

Читав і думав, що деякі подробиці я спокійно міг би й не знати. І справа не у моїй святенності, у «Американському психопаті», наприклад, повно детальних сцен і вони там до жаху класні, а тут же опис задля опису. І без натяку на літературну цінність. Еротична графоманія.

Філософські питання та їх аргументація, вони за мірками сучасності або помилкові (посилання на закони природи чи традиції інших народів), або настільки банальні, що стає нудно — люди можуть робити те, що забажають; деякі речі не повинні вважатися злочинами; геть старі монархічні порядки; священники — шарлатани; жінки також люди.

Припускаю, що це все важливо і цікаво для філологів чи істориків літератури, але я, на щастя, не те і не інше, тож можу напевне сказати, що «Філософію в будуарі» Маркіза де Сада можна спокійно не читати. Книга не радикальна і не огидна, вона просто нудна.

Не рекомендую.

__________________

Автор наполегливо відстоює своє конституційне право на косномовність.

Лайк, шер та репост, не дарма ж я це все написав.

Категорії
Блог

«Сніговик», Ю Несбе

Складний, меланхолічний та лякаючий скандинавський детектив про жорстокі злочини.

«Сніговик», Ю Несбе

У 1980 році заміжня жінка зустрічається з коханцем, а її син чекає в машині на вулиці; їхня близькість переривається, коли чоловікові здається, що хтось дивиться на них у вікно, але виявляється, що це лише сніговик.

Через двадцять чотири роки норвезький детектив Харрі Холле розслідує декілька вбивств жінок в Осло. Він колись вчився у ФБР вистежувати маніяків і це змушує його шукати зв’язки між цими справами. І він їх знаходить — кожна жертва була одружена, мала дітей і на кожному місці вбивства так чи інакше був сніговик. Він піднімає старі нерозкриті злочини та розуміє, що розшукує першого серійного вбивцю Норвегії.

Сюжет досить заплутаний та розтягнутий у часі, хоча саме розслідування триває днів двадцять. У головного героя складне особисте життя, натягнуті відносини з керівництвом і алкоголізм, з яким він з усіх сил намагається боротися.

Пізніше, у перші дні розслідування, йому дають нову напарницю, яка з одного боку ніби його споріднена душа, як у робочому, так і в особистому плані, а з іншого — створює проблеми там, де їх не мало б бути. А маніяк, якого преса вже прозвала Сніговиком, судячи з усього, починає сприймати Харрі Холле, як свого особистого супротивника у цій жорстокій грі.

Питання у тому, чим саме детективу доведеться заплатити за безкомпромісне виконання своєї роботи?

Це було про сюжет, тепер про сам стиль твору.

Напевно, мені варто сказати, що скандинавський детектив досить сильно відрізняється від крутих чи психологічних американських детективів та британських детективів-загадок. Відрізняється і манерою розповіді, і розкладом сил. Відмінною рисою північного нуару є жорстокість, круто закручений сюжет і сплін.

У скандинавів зло величезне, але дуже близьке. Проявляється не тільки у неймовірно жорстоких злочинах, але й у дрібницях, через які ці злочини стали можливі — лікарі, які недбало заповнюють бланки, журналісти, що женуться за славою, чиновники, що перевищують свої повноваження, і так далі. Всі ці персонажі, зазвичай вписуються у велику історію зла, що завжди поряд та зазирає з темряви у домівки порядних громадян. І варто лише розслабитися, забути про це — і ось вже зло виринає у подобі психопата та діє, використовуючи людські пороки, з якими не боролися, та службові недбальства, які здавалися дрібницями.

Окремою рисою детективів півночі є детальність при описанні буденного життя та роботи. Всі ці наради, співбесіди, описи кабінетів, розмови з експертами, деталі інтер’єру. Щоденна монотонна робота. Максимальна реалістичність. Написано все простими та точними словами. Ніяких метафор, жодних зайвих слів. У нас так, на жаль, не пишуть.

В цілому, це гарний приклад скандинавського детективу. Ю Несбе талановито розповідає
цікаву історію, вплітаючи у неї саспенс при зіткненні з психопатом, меланхолію головного героя та радість від розплутування складної детективної загадки.

Історія велика, більш як на 500 сторінок, але захоплююча. Добре підійде для знайомства з жанром.

Це не велика література, де автор проповідує ідеї гуманізму та досліджує глибини людського серця, але мені сподобалося. Це добре зроблений та продуманий детектив і я дійсно рекомендую його прочитати. Тим більше, що пора року та морозна погода сприяють зануренню у моторошну та заплутану північну історію.


P.S. Про кіно «Сніговик». Хоча воно ніби знято за романом і основна структура була збережена, але творці фільму перекрутили мотивацію маніяка та характеристики, за якими він обирав на жінок. У книзі все пов’язано, тому коли вони змінили щось одне, то викликали ефект доміно — посипалася логіка всіх подій і персонажі почали себе вести, як ідіоти. Не дивно, що кіно не сподобалося ні критикам, ні глядачам.

Тому, якщо ви подивилися фільм, то, по-перше, мої співчуття, а по-друге, ви спокійно можете братися за книгу. Єдине, що у них спільного — це назва та ім’я головного героя.


Автор наполегливо відстоює своє конституційне право на косномовність.

Лайк, шер та репост, не дарма ж я це все написав.