Потрапив вчора на передпрем’єрний показ.
“I used to think my life was a tragedy, but now I realize it’s a comedy”
Я бачив вже багато Джокерів. Готично-гротескний Джокер Джека Ніколсона зі всесвіту Тіма Бьортона. Тоді прийшов Хіт Леджер і показав нам крутого Джокера-анти-бетмена. Він ставив на місце і мафію, і владу Готема. Потім нам показали лакшері Джекера від Джерада Лето для любителів мамбл репа. Клуби, тьолка супермодель, розкішний одяг, зброя у діамантах. Кожен Джокер в якійсь мірі був духом свого часу.
Але цей фільм не про Джокера. Це кіно про людину, яка стала ним.
Хоакін Фенікс так сильно задирає планку втілення антигероя, що попередні виглядають бляклими та невиразними. І горе тому, хто надумає грати цю роль після нього.
Фільм починається з того, що ти слідкуєш за просто дивним, трохи замріяним, чоловіком. І, як і всі мрійники, з певними психологічними вадами. Інколи незручно дивитися на його розлади, інколи — на його спроби соціалізуватися.
А далі режисер за допомогою сценарію, акторської гри Фенікса та саундтреку проводить нас разом з головним героєм у повільне сповзання в безумство.
Вони роблять дуже хитрий трюк — ти дивишся на події на екрані, жахаєшся з того всього, але логіка збоченого розуму виглядає… логічною. І навіть справедливою.
З цієї сторони звинувачення фільму в виправданні масових вбивць є виправдними. Але.
Фільм не виправдовує. Він показує.
Показує, що Джокер це не аномалія, яка зародилася у прекрасному місті з ідеальними добрими людьми. Де герої сміливі, розумні, гарні та благородні, а зло це просто абстрактне зло, добре, якщо ще й з іншої планети. Але ні, Джокер це логічний наслідок існування загрузлого у бруді Готему.
Всі співучасники його історії, якщо і не підштовхували Артура Флека до безумства, то точно не намагалися хоч якось зупинити його падіння. Просто дивилися повз нього… Соцпрацівники, колеги, близькі.
Фільм сильний і різко виділяється від всіх інших кінокоміксів з їхніми картонними персонажами на фоні комп’ютерної графіки.
Якщо матимете можливість, то сходіть на нього.
