SERKO

Цілком природно буде уявити, що найважливішою рисою у любові є доброта і, друге найближче, ввічливість.

Але у цьому є неймовірна небезпека: відносини, де ми надто ввічливі, де не вистачає прямоти, де справи йдуть неправильно не через нестачу ніжності або спокою, а через задушливий надлишок манер, через нестачу розмов на підвищених тонах, образ, справедливої злості та моментів, коли обидва партнери почуваються вільними називати один одного ідіотами або набагато гірше.

Коли ми чуємо суперечки між партнерами, можливо через тонкі стіни наших квартир, то досить легко почати хвилюватися за них та їх возз’єднання. Але у цьому є, у межах розумного, щось надзвичайно важливе та рятівне, що може відкритися під час гострого обговорення. Життя разом з кимось зобов’язано бути, у певних моментах, надзвичайно розчаровуючим. Щоб любов залишалася живою, нам потрібна свобода виразити це розчарування. Здається, ми не можемо любити, якщо любов — це все, що нам дозволено робити.

Багато хто з нас був беззаперечно навчений у дитинстві, що розчарування краще проковтнути спокійно. Можливо, хтось з батьків був дуже вразливий або дуже нестабільний, тому ми боялися як образити їх, так і провокувати, якщо ми дамо вихід нашим більш чесним почуттям. Ми виросли ввічливими та добрими, але також під загрозою відчуття внутрішньої порожнечі та переконані, що ніхто не зможе побачити нас такими, як ми є, і все ще любити нас.

Певний вид ввічливості є ворогом любові. Ми не можемо любити або повноцінно бути у здорових відносинах і просто замкнути занадто багато наших сумнівів. Нам необхідно, щоб любов, перш за все, була реальною — і це буде містити у собі вираження всіх видів найбільш суперечливих почуттів. У більшості сфер життя звичайної ввічливості буде достатньо; навколо ж друзів та колег її повинно бути трохи більше. Але любов потребує дещо більш ризикованого: ми повинні вміти говорити про те, що ненавидимо, коли ми ненавидимо — щоб пізніше ми могли нормально любити, коли потрібно буде любити.

Ось чому, в інтересах відносин, нам можливо потрібно розповісти партнеру, що вони зруйнували наше життя, що вони є егоїстичними та дратівливими, і що з нас більш ніж достатньо — і партнер, далекий від простої образи (хоча це теж має свою роль), має прийняти це і сприйняти цей вибух за те, чим він насправді є: повага до довіри та зв’язку між нами. Той факт, що людина з червоним обличчям, що звинувачує нас, ніколи б не говорила подібним образом до когось іншого на землі, слід трактувати як найбільшу привілею.

Вони не просто ненавидять вас, хоча вони звичайно ненавидять вас у даний момент, вони мають велику надію на вас і багато віри, що ви любите їх достатньо, щоб прийняти їхню реальність — і коли це все пройде, їх любов буде такою ж щирою, як колись був їхній гнів.

Ми повинні злитися, коли ситуація вимагає цього; ми, занадто м’які та залякані, повинні дізнатися, наскільки добре відчувається наважитися відпустити себе та дати вихід нашим прикростям та роздратуванням без звичайних великих (і цінних) заборон. Нам не слід надмірно лякатися незвичайно гучної суперечки, ми повинні формувати наші роздратування в деяких красиво творчих образах; це не ознака того, що все закінчується, а любов померла, це ознака того, що у наших відносинах залишилося все ще залишилося багато доброти, щирості та терпимості.

via

Автор наполегливо відстоює своє конституційне право на косномовність.

Лайк, шер та репост, не дарма ж я це все написав.