Єдине, у чому ми можемо бути абсолютно впевнені — ми помремо. Всі помруть.
Деякі люди не люблять думки про це і не приймають їх. Вони вважають за краще думати, щосмерть це не кінець, що ми будемо жити далі, можливо, буде наступне життя на землі чи в іншому місці, де людей нагороджують або карають.
Але хотіти, щоб щось була правдою це не те саме, що правда. Немає ніяких доказів, які б доводили ідею, що наша свідомість може пережити кінець нашого тіла.
І який сенс був би у речах, які ми цінуємо — кохання, досвід, спілкування, досягнення, тепло сонця на нашому обличчі — якби ми були безтілесними? Якщо життя було вічним, то чи не втратить воно більшу частину того, що дає йому форму, структуру, сенс і мету?
Подумайте
про читання гарної книги або поїдання
смачного торту. Це може не бути великим
задоволенням, але одна з речей, що все
ж робить їх задоволеннями, полягає в
тому, що вони закінчуються. Книга, яка
б продовжувалася без кінця, і торт, який
би ви їли постійно, дуже швидко втратять
свою привабливість.
Смерть є природною частиною життя. І має сенс спробувати не боятися цього факту, а замість цього — прийняти його.
Потім ми можемо зосередити увагу на пошуку сенсу та цілі життя тут і зараз, максимально використовуючи той час, який є у нас, і допомогти іншим зробити те ж саме, обираючи добро, а не зло, без очікування винагороди в якомусь іншому місці.
Коли ми помремо, ми будемо жити у роботах, які ми зробили, і в спогадах інших людей, частиною життя яких ми були. Наші тіла розпадуться і знову стануть частиною природного циклу. Атоми, які сьогодні формують нас, продовжать формувати інші речі — дерева та птахів, квіти та метеликів.
Ми випадково помічаємо себе в дзеркалі та миттєво впадаємо у відчай: дивний ніс, незадовільне волосся, нудотний тон шкіри, але, перш за все, один-єдиний занадто добре знайомий, глибоко незграбний та нужденний вираз обличчя.
У такі моменти відчуваєш, що ніби кожен найгірший внутрішній страх виявився правдою. А всі зусилля, щоб утекти від нашого внутрішнього монстра, виявилися даремними. І ми дійсно приречені бути гидкою примарою, щонайменше протягом нашого короткого життя на планеті.
Проте, вкрай важливо розуміти, що відчуття потворності є цілком незалежним від того, як хтось насправді виглядає. Є красуні, які відчувають постійну тривогу щодо своєї зовнішності, і незграбні дурнушки, безтурботно невимушені щодо себе.
Завжди є величезна кількість причин, щоб бачити себе приємним або огидним, розумним або ідіотом: тож справа зрештою не у тому, як ми оцінюємо свою зовнішність власними очима, а лише у стані наших душ.
Тільки внутрішній настрій керує нашим поглядом на себе та оцінкою нашого обличчя у дзеркалі, і переносить на нас атмосферу вразливого егоїзму, занедбаності та скритності, які ми починаємо бачити у власному зображенні. Тому, коли ми сумніваємось у собі, ми ніколи насправді не потребуємо нового одягу чи зачіски. Ми потребуємо — нехай це прозвучить наївно та пафосно — щоб нас бачили очима любові, когось, чиє великодушне судження може врятувати нас від руйнівної ненависті до себе.
І тим більше прикро, що саме тоді, коли ми відчуваємо цю огиду, нам може бути дуже важко попросити іншу людину про допомогу. Ми ненавидимо себе так сильно, що не насмілюємося сподіватися, що можемо подобатися комусь іншому — і, можливо, у відповідь на добрі наміри, просто намагаємося підтвердити свою непривабливість огризаючись односкладними відлюдкуватими фразами.
Тому нам потрібно — у цьому закупореному стані — щоб хтось інший пояснив наш стан, пояснив, що нам соромно і ми розгублені, а не потворні чи злі. Нам може знадобитися (принаймні, на якийсь час), щоб слова інших людей виконували цю роботу для нас.
Наприкінці XX століття відомий румуно-французький філософ і автор афоризмів був запрошений виступити у Цюриху. Він був представлений пишномовною промовою та улесливими порівняннями з такими людьми, як К’єркегор та Шопенгауер. Спікер всміхнувся і відразу збентежив свого німецького перекладача, почавши промову французькою мовою: «Mais je ne suis qu’un déconneur» / «Але я лише жартівник».
Деякі його критики можуть погодитися з цим, але вони будуть помилятися. Еміль Мішель Чоран абсолютно гідний включення в один ряд з такими великими французькими та європейськими філософами-моралістами, що тягнеться аж до Мішеля де Монтеня, Ніколя Шамфора, Блеза Паскаля та Франсуа де Ларошфуко.
Чоран народився у квітні 1911 року в селі Решінарі, що належало тоді Австро-Угорщини й пізніше увійшло до складу Румунії. Його батько був православним священиком. Ці факти його біографії будуть ключовими в його подальшій роботі. Румунське походження письменника часто сприймають як джерело задумливого, романтичного, фатального характеру, тоді як церковне покликання його батька знаходить відлуння в непохитному занепокоєнні на теми релігії, святості, а також небезпек і радощів атеїзму.
З 1920 по 1927 рік Чоран навчався в ліцеї в Сібіу, Трансильванія.
У 1934 році, у віці лише 23 років, він опублікував свою першу книгу румунською мовою «На вершинах відчаю». Книга містить зародок більшої частини його уїдливо похмурого, нігілістичного мислення, яке він буде розвивати протягом усього життя. Пізніше він пояснював, що написання цього твору було альтернативою самогубству.
Чоран це автор, якого варто читати у моменти відчаю та меланхолії. Але він не пригнічує, а лише допомагає нам відчувати себе менш самотніми наодинці з нашими скорботами.
Основні ідеї, що з’являються у всіх його роботах: «Не варто турбуватися щодо самогубства, бо ти завжди вбиваєш себе запізно». «Тільки оптимісти вбивають себе, оптимісти, яким більше не вдається бути оптимістами. Всі інші, ті що не мають причин жити, чому у них мають бути причини помирати?» «Пишіть книги лише тоді, коли ви збираєтеся сказати щось, що ви ніколи та нікому не наважилися б довірити».
А також: « — Що ти робиш з ранку до ночі? — Я терплю себе».
1937 рік виявився ключовим для Чорана. Він переїхав до Парижа і незабаром став громадянином Франції. І більше ніколи не повертався до батьківщини. Цей крок дав йому ще одну причину бути сумним: вигнання. І все ж він стверджував, що кожен, хто не вважає себе вигнанцем, не має уяви. «Тільки повний ідіот вважає, що він належить до чогось», — зазначав він.
Чоран пересидів Другу світову війну у Парижі. А її закінченню звернувся до відомого видавництва Галлімар (Éditions Gallimard), з першою своєю франкомовною роботою — «Трактат про деконструкцію» (Précis de décomposition / A Short History of Decay), що була опублікована у 1949 році. Писати французькою мовою було, як він казав, «ніби писати любовного листа зі словником».
Книга стала бестселером, першим у серії вбивчо злих та похмурих текстів, що складаються головним чином з афоризмів та коротких есе. Кожен заголовок виступає як провокація або удар: «Силогізм гіркоти», «Спокуса існування» і його шедевр: «Проблема з народженням».
Кожна книга безжально розбирає теми хвороби, смерті та самогубства. І досить іронічно, що автор цих творів дожив до поважного віку — до 84 років. На момент своєї смерті у 1995 році, Чоран був культовою персоною у Франції та привертав до себе той вид примхливої уваги, яку він неухильно засуджував у своїх роботах. Кожне життя, за його словами, є цілковито особистим — і абсолютно неважливим.
У епоху Діснея така похмурість має цінність.
Творчість Чорана належить до цілого ряду прекрасних відлюдкуватих європейських песимістів, таких як Ларошфуко, Шамфор, Леопарді, Ніцше та Бекет. Як і вони, він розглядав цивілізацію як абсурдне відволікання від повної безглуздості нашого існування.
«Тільки ідіот міг подумати, що у цьому є якийсь смисл», — наголошував він. Але завжди зберігав свою дотепність і гарний настрій.
Одним з його найбільших джерел суму було те, що він не міг нормально спати — і часто не спав до 3 ранку. Він блукав вулицями Парижу до світанку. Як він глузливо зауважив у «Проблемі з народженням»: «Що таке ось те єдине розп’яття на хресті у порівнянні з щоденним розп’яттям людини, що страждає на безсоння?»
Чоран був одержимий самогубством. Але краще жити, писав він, і все ж думати та діяти так, ніби вже мертвий. Зрештою, він казав: навіщо позбавляти себе такої приємної ідеї, що тебе не стане?
«Продовжувати Жити можна лише через недоліки нашої уяви та наших спогадів» писав він. «Я просто випадковість. Навіщо ж сприймати це все так серйозно?»
Але самогубство було постійним полегшенням як концепція, як ідея:
«Ми боїмося майбутнього лише тоді, коли не впевнені, що можемо вбити себе, коли захочемо цього». «Завжди живи в страху наближення найгіршого, я намагався за будь-яких умов отримати перевагу, кинувшись у нещастя задовго до того, як воно сталося».
Наш час є помітно оптимістичним, і саме це змушує нас сильно страждати. Ми всі, коли залишаємося наодинці з самим собою, набагато сумніші, ніж нам це дозволено визнавати.
А такі письменники, як Чоран дають можливість спільно виразити той смуток, що є всередині кожного, і тим самим трохи, але лише трохи, зменшити та пом’якшити його.
У своїй прекрасній книзі «Проблема з народженням» Чоран писав:
«Я можу дружити з людьми лише тоді, коли вони знаходяться на самому дні, і не мають ні бажання, ні сили відновити свої звичні сентиментальні ілюзії».
Саме в такому настрої — у який всі розумні люди повинні регулярно занурюватися, — ми можемо відчути всю красу та глибину темних творів Чорана, що вміють втішати.
